Іван Дзюба, Марта Дзюба «Сергій Параджанов. Більший за легенду»

 

 #УІК- _ Незалежність 30, # Книжкові _ проекти _ Незалежність.

 Шановні поціновувачі світу мистецтва, колектив бібліотеки-філіалу № 3 знайомить вас із ще однією книгою від Українського інституту книги - «Сергій Параджанов. Більший за легенду». Її автори - Іван та Марта Дзюби. Твір складається з текстів (мемуарні нариси, статті та інтерв’ю), які є своєрідними коментарями до життя і творчості Сергія Параджанова, одного з найвидатніших і найоригінальніших митців України та світу. Його образ складають міфи та міфологеми, переважно витворені самим Параджановим. Тексти авторів книги розширюють цей образ у найцікавіший спосіб – доповнюючи життєвими подробицями, сюжетами й концептуальними інтерпретаціями вчинків кіно-митця, котрі однаковою мірою дотичні як до життя побутового, так і власне художнього. 

 Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Для зйомок фільму режисер вирішив навіть пофарбувати скелясті гори в Карпатах в синій колір. На його думку, такий пейзаж був дуже ефектним. Закінчивши роботу, знімальна група поїхала, а скелі ще довго залишалися синіми. 

 Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині. Він отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

 У 1965—1968 роках Параджанов разом з іншими відомими діячами української науки та культури, протестуючи проти масових політичних арештів в Україні, звертався у вищі партійні та державні органи з вимогою роз'яснити причини переслідувань українських інтелектуалів і виступав за проведення відкритих судових процесів, що мало б забезпечити справедливість розгляду справ.   

 Неодноразово висловлювався за дотримання свободи слова у пресі. Зазнавши переслідувань і, намагаючись уникнути арешту, був змушений виїхати у Вірменію. В 1971 повернувся до Києва. 17 березня 1973 був заарештований і засуджений. Параджанову дали п'ять років колонії суворого режиму. 

 Смерть прийшла до нього тоді, коли у Єревані розпочалася робота над автобіографічною картиною «Сповідь». Оригінальний негатив включено до фільму «Параджанов. Остання весна». Були зняті перші 300 метрів плівки, проте здоров'я режисера було вже сильно підірвано. 

 У одному з своїх інтерв'ю Параджанов сказав: «Всі знають, що у мене три батьківщини. Я народився в Грузії, працював в Україні і збираюся вмирати у Вірменії». 

 17 липня 1990 року він приїхав до Єревану, де через три дні і помер. Параджанова поховали 25 липня в Пантеоні геніїв вірменського духу, поряд з відомими діячами мистецтва, літератури і науки Вірменії. 

 Сподіваємося, що ця книга подарує читачеві уявлення про те, як складався мистецький космос Параджанова, яким чином відбувся перехід від режисера, що працював з традиційними міфами комуністичної ідеології, до художника, що заговорив мовою національних міфологій в їхній авангардовій, напрочуд сучасній іпостасі.