вівторок, 7 липня 2020 р.

Родина - це святе, це твоя сила, це твій захист та надія



  Сучасне визначення «сім’я» являє собою подружню, громадянську, партнерську пару з дітьми або без дітей, або це одинока людина, що має принаймні одну дитину. Цікаво, що до кінця 17 століття «сім’я» включала в себе не тільки родичів, але і слуг домогосподарства.
   Український День родини відносно молоде свято і відзначаєтся з 2012 року. Відповідний Указ Президента України № 1209/2011 "Про відзначення в Україні деяких пам’ятних дат і професійних свят" був підписаний 30 грудня 2011 року. Святкування цього дня має щорічний характер і встановлено на 8 липня. 

   Родина являє собою організовану соціальну групу, а її представники пов’язані між собою не тільки спільністю побуту, але і взаємною моральною відповідальністю, а також соціальною необхідністю, яка зумовлює потребу суспільства в духовному і фізичному самовідтворенні, звідси, мабуть і пійшов вираз: сім’я - осередок суспільства. Звичайно ж, сім’я належить до найважливіших суспільних та державних цінностей. Деякі наукові теорії стверджують, що саме форма сім’ї могла протягом багатьох століть визначати загальний напрям еволюції основоположних макросоціальних систем.
   Для дітей родина - це своєрідне середовище, в якому у дитини складаються умови його психічного, фізичного, інтелектуального та емоційного розвитку. Для дорослої людини вона є джерелом реалізації цілого ряду його потреб.
Необхідно відзначити, що в міжнародному співтоваристві День сім’ї засновано Генеральною Асамблеєю ООН ще в 1993 році і відзначається 15 травня, в Росії існує «День сім’ї, любові та вірності», який також відзначається 8 липня. Витоки української сім'ї простежуються на нашій території ще з доби раннього палеоліту (приблизно 200 тис. років до Хр.), а на думку М. Грушевського, чіткі форми сімейного союзу в Україні виразно виступають в індоєвропейську епоху. Хліборобське життя стародавніх українців впливало на родинний устрій. Осідлість, стабільний прибуток від праці на землі, чим переважно займалася жінка, робили матір головною особою родини і надовго закріпили тут елементи матріархату.
   З давніх-давен українка вирізнялася почуттям власної гідності та завжди була берегинею сімейної моралі. Візантійський письменник і цісар Маврикій (682-601) засвідчує, що "їхні (наших предків. - О.В.) жінки бувають чесні понад міру, а багато їх вважають смерть чоловіка за власну, й радо самі себе гублять, не вважаючи свого вдовицтва життям..." (Січинський В., 1946, с.16).
   Наша жінка не терпіла невірності свого чоловіка. На відміну від російської сім'ї, де протягом віків допускалося навіть так зване снохацтво (співжиття свекра з невісткою) і де жінка зазнавала постійних принижень від деспотизму чоловіка, стосунки в українській родині будувалися на визнанні рівноправності чоловіка й жінки. Їхні взаємини характеризувалися певним демократизмом. Діалог Одарки і Карася з опери "Запорожець за Дунаєм" ілюструє цей момент дуже вдало: їхню "сварку" пронизує почуття рівності, добрий гумор і взаємна любов.

   У традиції створення сім'ї в Україні існував звичай, коли дівчина сама сваталася до парубка: приносила в хату хліб, ставила на столі й мовчки чекала відповіді від батьків свого обранця.
   Рівноправність стосунків виявила себе також у правах жінки на майно, зокрема, на так звану материзну, що не характерно для деяких інших народів, де повним власником є лише чоловік. Не поодинокими були випадки, коли жінка ставала навіть номінальним головою ("Чоловік підпирає один кут хати, а жінка - три").Вважають, зрештою, що емансипованість української жінки пов'язана не лише із залишками матріархату в українському характері, а й часто з вимушеною відсутністю чоловіка вдома (визвольні війни, козакування, чумацтво тощо). Жінка нерідко повинна була брати на себе відповідальність голови сім'ї й виконувала чоловічу роботу.
   Справа одруження - творення сім'ї - у наших предків мала не лише особистий, а й громадський характер: на підбір пар впливали, зокрема, парубоцькі та дівочі кола (громади), громадська думка, звичаєві норми тощо. Чоловіка, згідно з цими нормами, вважали самостійним лише після одруження. Тривале парубкування не схвалювалося, а до тих, хто взагалі не одружувався, ставилися зневажливо.

  Участь громади у формуванні молодої сім'ї відбивалась також в оцінці морального стану родини молодого й молодої. Репутація сім'ї цінувалася часом вище, ніж її майновий стан. Шлюб практично повсюдно освячувався церквою, кульмінацією чого була взаємна клятва вірності молодих. Винятковими були шлюби, коли чоловік і жінка "жили на віру". За всіх цих випадків родинна мораль підносилася до рангу громадської.
  Як засвідчує М. Стельмахович, українцям з давніх-давен був властивий культ домашнього вогнища, культ Роду, Вони мали у своєму пантеоні навіть божества, які опікувалися родиною - Рід і Рожаницю. Людина не мислила власного щастя без сім'ї, без домашнього вогнища - "Без сім'ї - нема щастя на землі". Культ роду був відлунням того, що ми сьогодні називаємо генетичним кодом, покликом крові.
   Окремі роди виділялися як "знатні"; до них висувалися особливі вимоги, зокрема моральні й патріотичні. "Знатні роди" в історії народів були їх репрезентантами, носіями їх кращих особливостей. Честь роду зобов'язувала людину поводитися високоморально, бути взірцем для інших. Дуже цінувалася пам'ять про предків і їхні вчинки; від покоління до покоління передавалися матеріальні предмети, залишені ними, - рушники, особисті речі, зображення тощо; ретельно доглядалися могили предків.
   Виявом поваги до родини, її єдності були традиційні свята, коли члени роду, навіть далекі родичі, які жили в інших селах, збиралися бодай раз на рік - на "храм" - за спільним столом, обмінювалися відомостями про своє життя і так відновлювали духовну єдність роду. Споконвіків наш народ дбав про фізіологічне здоров'я роду, зокрема, ще з давніх-давен суворо заборонялися шлюбні стосунки внутрішньородового характеру.
Українська родина відрізнялася особливостями свого побуту. Іноземці, які відвідували Україну, неодноразово відзначали охайність української сім'ї. Так, лікар Ґотліб Ґмелін у своїй "Подорожі по Росії" (1770-1780) писав, що українці "люблять і пильнують чистоти, для того і в найпростіших хатах у них значно краще, ніж у найбагатших дворян у росіян". Подібне спостереження у 1812 р. робить Бдвард Даніель Кларк. Порівнюючи українців з мешканцями Московії, він зазначає, що перші "чистіші, запопадливіші, гостинніші, побожніші та менш забобонні".

  Іншою особливістю української родини був і, зрештою, залишається природний потяг до естетизації побуту, прикрашання свого житла, знарядь праці, матеріальних предметів, пов'язаних з обрядами і звичаями (рушники, писанки тощо). Естетизм українки виявлявся особливо в оригінальному покрої та орнаментації її одягу, детальний опис якого у XVII ст. з підкресленою симпатією подають У. Вердум, Петре, згадуваний вже Ґ. Ґмелін та ін.
   Завдяки певному здоровому "консерватизмові" у побуті українська родина з повагою ставилася до народних звичаїв і обрядів, дотримувалася законів гостинності. І хоча весь її побут не був ідеальним, бо то правда, що наші предки часом мали схильність і до безтурботного пияцтва, іноді до чвар чи інших вад, загалом організація побуту сприяла духовному зміцненню сім'ї, орієнтувала людину не лише на земне, але й на Високе і Вічне.
   Українська сім'я будувалася на засадах духовності і віри. Це стосується язичницьких часів - людина жила в тісному єднанні з ласкавою до неї Природою і намагалася збагнути її таємниці. За М. Стельмаховичем, українська родина рано набула свого "космічного удохотворення" (батько - "місяць", мати - "світла зоря", діти - "зіроньки"). Народна традиція облагороднювала союз між батьками, що втілювалося в образі богині Лади. І навіть самі назви "няня", "ненька", "неня", "нянько", а також "мама" пов'язані з іменами богів (Стельмахович М., 1997).
   Українська родина будувала своє життя в тісній єдності зі своїм народом. Батько був оборонцем землі, на яку часто зазіхали неситі сусіди. Любов до Батьківщини, до рідної землі, до віри пронизувала всі ділянки родинного життя. Ненав'язливе, через колискову пісню, народну думу, через дитячу молитву за Україну, а найперше з розповідями про жертовні та героїчні вчинки тих, хто боровся за нашу незалежність, входило в душу дитини і дорослого юнака почуття патріотизму, любові до рідного краю. Це також об'єднувало батьків, увесь рід - на основі єдності громадських прагнень.
   В українській родині з давніх-давен діяв закон опіки. Він також випливав з природної доброти українця і поширювався на старших у родині, безпомічних, інвалідів, сиріт тощо. Як засвідчують історики, будуючи Січ чи просто оселю, козаки завжди найперше споруджували шпиталь і школу. 
   У родині культ опіки виявлявся великою повагою до старших, а також готовністю членів сім'ї допомагати хворим і немічним. 
   Будучи від природи нацією осілою, переважно сільськогосподарською, наші предки високо ставили в родині чесноту працьовитості. Вони душею відчували істину в тому, що неробство породжує найгірші вади характеру людини і що людина може бути щасливою лише в праці, а тому від самого народження повинна готувати себе до цього щастя. В родині ніколи не було ситуації, коли дитина нудьгує і не знає, куди себе подіти.
   Життя української родини будувалося на засадах природо-відповідності, які втілювалися в звичаєвому праві та в громадській моралі. Людина природно прагнула сімейного щастя, а тому молоді завжди намагалися створити сім'ю здорову і дружну. "Де згода в сімействі, де мир і тишина, щасливі там люди, блаженна сторона...", - так висловив це прагнення І. Котляревський. Звідси і культ подружньої вірності, що проходить лейтмотивом у всій історії нашої культури.
   Українці завжди виділялися в світі моральною чистотою і стриманістю (Ващенко Г. - 1,1997, с. 109). Громада і сама родина зважали на неписані закони, що стосувалися вікової зрілості та психологічного здоров'я молодих, їх обопільної згоди, заборони кровозмішування тощо. В практиці родинного життя втілювалася природна тенденція до багатодітності, здорового способу життя тощо.
  Природовідповідно будувалося і родинне виховання дітей. За важкою щоденною працею батькам ніколи було спеціально займатися "вихованням": діти виховувалися самим життям. Пізніше В. Сухомлинський назве це мудрою системою педагогічних поглядів працьовитих людей: "Працюємо разом з ними, з дітьми - ось, мабуть, і все виховання" (Сухомлинський В., 1977, т. б, с. 444). Свій обов'язок — у процесі спільної праці - виконувала Природа. Поєднуючись з духовністю і релігійністю, праця змалку привчала людину пізнавати світ не тільки розумом, але й серцем.Дитина, вихована в нормальних родинних умовах, не уявляла собі майбутнього життя поза сім'єю, формувала в собі духовну потребу в ній. Шляхом практичного засвоєння таких чеснот, як любов до батьків, родинна злагода, почуття кровного зв'язку, згуртованості всіх членів родини, духовний потяг до рідного дому, до рідної культури і мови, вона виробляла прагнення і природну потребу творити свою майбутню сім'ю за зразком тієї, з якої вийшла сама.
   Варто, зрештою, зауважити, що такими рисами наша сім'я володіла в минулому. Бо вже починаючи з епохи Катерини II, під впливом феодально-деспотичних стосунків у Російській імперії та російського менталітету в українську родину проникають також елементи деспотизму. Свого часу, аналізуючи зміст "Слова о полку Ігоревім", не дуже прихильний до українства В. Бєлінський на ці обставини вказує досить виразно. Він пише:
"Слово о полку Ігоревім" несе на собі відбиток поетичного і людяного духу Південної Русі, яка ще не зазнала варварського ярма татарщини, чужих грубощів і дикості Північної Русі... Є щось тепле, шляхетне і людяне у взаємних стосунках діючих осіб цієї поеми. Все це, повторимо, відгукується Південною Руссю, де і тепер ще так багато людського і благородного у сімейному побуті, де стосунки статей ґрунтуються на коханні, а жінка користується правами своєї статі. Все це не властиве ("противоположно") Північній Русі, де сімейні стосунки є грубими, жінка - різновидність домашньої худоби, а любов у шлюбі - річ зайва..." (Белинский В., 1900, т. 2, с. 369).

             Про родини у художній літературі

  Бодай пунктирно поглянувши на історію української літератури, ми знайдемо в ній характерні й ефектні образи родинного життя. У них відбиті різні розуміння концепції родини, різні етапи її розвитку, зрештою, різні емоційні «начинки» – від щасливої ідилії до постійного відчуття кризи.
   Розпочнімо з Івана Петровича Котляревського з його заяложеним шкільною програмою титулом «зачинателя нової української літератури». Його сентиментальна п’єса «Наталка Полтавка»  та хрестоматійна опера Миколи Лисенка за цим текстом досі не зникають із репертуару українських театрів.

   Якщо вчитатися, придивитися чи дослухатися, у «Наталці Полтавці» помічаємо своєрідну сімейну ідилію, як її розумів Котляревський і його коло. По-перше, молоді герої п’єси борються не просто за щастя, а саме за подружнє щастя й за розуміння родини як спільноти осіб, що кохають одне одного, а не як вигідної оборудки. Через те й виникають непорозуміння з Возним, який хоче фактично «купити» собі сім’ю. Він зазнає фіаско, але Котляревський попереджає, що навіть якби акт купівлі-продажу й відбувся б, то навряд чи він приніс би радість Возному. Недаремно ж приятель Виборний співає йому пісню, де героїня відповідає старшому нелюбому чоловіку на спроби «профінансувати» відданість:

Ой не хочу хатки, ані сіна жатки,
Ні ставка, ні млинка, ні вишневого садка.
Ой ти, старий дідура, і зогнувся, як дуга,
А я, молоденька, гуляти раденька.

А по-друге – і це може бути доволі несподіваним для багатьох сучасних читачів – боротьба за почуття точиться дуже спокійно, лагідно й погідно. Наталка і Петро, цілковито в дусі сентименталізму, багато страждають і журяться, але відверто не бунтують, а навпаки, постійно демонструють пошану й покору старшим. Досягають свого вони радше через, кажучи сучасною мовою, «м’яку силу» – терпіння, переконання, вірність. У підсумку – ідилічний фінал: Возний благословляє на шлюб свого суперника.

   Реалістична література середини й кінця ХІХ століття прагнула майже документально зафіксувати соціальні процеси, нюанси й суперечності свого часу. Нюансів і суперечностей якраз було досхочу. Адже приблизно на цей період припали скасування кріпацтва в Україні (1848 рік на землях під владою Австрії, 1861 – на території в складі Російської Імперії) й інші суспільні й економічні реформи, що в поєднанні зі світовими зрушеннями призвели до істотних змін у житті величезних мас населення. Досить згадати лише такі тенденції, як переформатування сільських громад, запуск урбанізації, розвиток промисловості, прокладання залізниць, прискорення науково-технічного прогресу, поширення революційних ідей тощо.
   Звісно, зміни не оминули й сімейних цінностей. На кризу патріархальної родини неодноразово звертали увагу тодішні українські письменники-реалісти. Та безумовним лідером тут став Іван Нечуй-Левицький із легендарною повістю «Кайдашева сім’я». 

   Для багатьох читачів ця книжка – центральний твір української літератури ХІХ століття. Текст досі такий популярний, що нещодавно за ним навіть видали комікс.
Нечуй-Левицький показав, як струсонули великою патріархальною родиною суспільні зрушення. Зробив він це хвацько, влучно і з гумором, і саме в цьому причина популярності книжки. Хоча сміх «Кайдашевої сім’ї» – не без сліз, адже нестерпна колотнеча виникла між поколіннями батьків і дітей, між братами в одній родині. Символом безглуздого конфлікту стала груша, якої ніяк не могли поділити, бо вона виросла на межі ділянок начебто рідних людей.
   Колоритна лайка (але в межах пристойності), ефектні описи й порівняння призвели до того, що книжку просто розтягли на цитати: «куслива, як муха в Спасівку»; «у Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як у баби»; «не так шкода матері, як чобіт». У пам’яті лишаються цілі фрагменти: «У мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене дише, а з носа горить дим кужелем. На словах, як на цимбалах грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей молоко кисне», – які, втім, підказують, що не все гаразд у сімейному житті.
Текст Нечуя-Левицького і справді вийшов реалістичним. Велика патріархальна родина занепадала. Як свідчать соціологи, наприкінці ХІХ століття українські сім’ї, зокрема й сільські, були вже здебільшого «нуклеарні», тобто складалися тільки з батьків і їхніх неодружених дітей.
   Пізніше, у добу fin de siècle, цю тему з іншої перспективи підхопила Леся Українка в не менш хрестоматійній, багатошаровій «Лісовій пісні», де знайшлося місце й темі родини.

 Кохання її героїв тоне в дріб’язковості, зацикленості на матеріальних питаннях, Мавка виявляється занадто «неправильною», «дивакуватою» для Лукаша, а головне – для його матері. Але й архетипова «проста» жінка, позбавлена зайвих рефлексій, не створює з Лукашем щасливої сім’ї, а свекруха свариться на неї аж ніяк не менше, ніж на Мавку. Старосвітська й водночас дуже матеріалістична, «механічна» родина стає в Лесі Українки виразним і переконливим символом профанації людського життя як такого.
   Перша половина ХХ століття – суцільна хвиля експериментів у найрізноманітніших галузях життя західної цивілізації, від приголомшливих наукових відкриттів до епатажних авангардних мистецьких практик. Активно пробували нове (часом і забуте старе), звісно, й у сфері родинних стосунків. На наших теренах це було особливо помітно в 1920-х роках, після того, як більшовики захопили більшість України. Тут провадили розмаїті пошуки в галузі виховання й освіти (приміром, моя бабуся згадувала, як у школі вона та інші учні самі опановували матеріал, а потім переповідали його одне одному, лише під загальним наглядом учителів), у сімейних і подружніх стосунках тощо. Були спроби винайти альтернативу сім’ї, у якій дехто з лівих радикалів убачав перешкоду для побудови комуністичної утопії. Наприклад, розвивали мережу різноманітних дитячих притулків, які частково були відповіддю на трагічне становище безпритульних, породжених масовим нищенням населення у боях, революції та репресіях, а частково – спробою побудувати альтернативне сімейному «державне» виховання. А радикальні авангардні архітектори фантазували на тему будинків без окремих квартир, зі спільними приміщеннями для сну, розрахованими на сотні людей, які мали б постійно перебувати в колективі й замість родин утворювати тимчасові пари для швидкого кохання. Поміркованіші ідеї – скажімо, комуни як форми колективного побуту, що майже нівелювала поняття сім’ї, – на якийсь час удавалося втілити. У стильному районі «Новий Харків» тодішньої столиці Радянської України звели групу житлових будинків із квартирами без кухонь. Мешканці мали харчуватись у спільній їдальні, обслуговуваній «фабрикою-кухнею». Вважали, що це сприятиме згуртуванню колективу та звільнить людей від побутових клопотів. Експеримент невдовзі скінчився, а будинки без кухонь стоять і досі, щиро дивуючи такою конструкцією своїх мешканців і їхніх гостей.
   Було б дивно, якби література тут лишилась осторонь. Ще напередодні революції в романі «Записки кирпатого Мефістофеля» Володимир Винниченко показав сім’ю в перипетіях нової доби. 

   Від стабільності не лишилось і сліду. Інтелігентні, освічені герої змінюють партнерів, роблять аборти, сходяться й розлучаються, сміливо й часом без найменшої потреби руйнують інші пари, деколи прагнуть зовсім позбутися «тягаря» сім’ї, але останнє в них не виходить. Адже, як свідчить знаменита цитата з книжки, «родина, діти – от ця незрозуміла, могутня сила, яка часто ламає всі закони нашої логіки, всі розуміння розумного, цільного, гарного». На протилежному боці інша цитата: «Моральність – це рожева пудра на законах природи». Між цими двома екстремами й розривається, за Винниченком, ірраціональна людина початку ХХ століття.
   У 1920-х роках українські письменники пішли значно далі. Микола Хвильовий в одному з естетично найдовершеніших своїх оповідань «Лілюлі» описує вже справді полігамну сім’ю, складену з товариша Огре, Марусі й Льолі: «З ним живе двоє. Так що газетна сучасність. 

   Прекрасна газетна сучасність, як запах на клумбі: тютюн». Ця «газетна сучасність», однак, не стає основою якогось виразного конфлікту – тут Хвильовий явно грається з читацькими очікуваннями. Любовний трикутник не заважає жодній із «вершин». В одній кімнаті комсомолка Маруся преспокійно запрошує всіх на суботник (на той час він уже став «пережитком каламбурного часу»), Льоля готується до дебюту в аматорській виставі (пародія на Ромена Роллана), а брат Льолі Альоша з самим Огре обговорюють художні особливості звуку, який видає паровоз дорогою в степ, минувши депо.
   Друга світова війна означила кінець особливо бурхливих суспільних і мистецьких експериментів. Певно, занадто багато людей від них просто втомилось, занадто багатьом хотілося спокою в якнайширшому розумінні цього слова. Випробування воєн, репресій і геноцидів різко підвищило цінність родини. Та й політика пізнього сталінського консерватизму сприяла саме таким тенденціям. Відіграло роль і те, що пізніше, у шістдесятих, в Україні не відбулося так званої сексуальної революції.
   Соцреалізм багато в чому повернувся до патріархальних цінностей – погляньмо лиш на міцні старосвітські родини в творах Олеся Гончара чи Павла Загребельного. Часом це набувало й екстремальних форм, як-от у п’єсі «Дикий Ангел» Олексія Коломійця.

    Її головний і позитивний герой, pater familias на прізвище Ангел, запровадив у себе вдома специфічний порядок: він забирає в усіх членів родини їхню зарплатню, змушує їх окремо заробляти на будь-які власні потреби, а молодшого сина виганяє з дому за одруження без батькової згоди.
   Зазвичай вважають, що література кінця ХХ й початку ХХІ століття аж ніяк не «сімейна», а навпаки. Насправді ж у ній є багато різного, тут легко сполучаються протилежні тенденції. Та, здається, поміж ними можна добачити й таку, може, несподівану річ, як пошуки рівноваги й гармонії.
   Як приклад можна навести потужний і донедавна маловідомий у нас роман Юрія Косача «Сузір’я Лебедя», написаний у 1980-х роках.

 Косач описав давно втрачений світ української дворянської родини початку ХХ століття – світ, знайомий йому з власного дитинства. Попри різниці темпераментів, політичні суперечності, персональні конфлікти й несприятливі зовнішні обставини (надворі 1914 рік, і залишки шляхти остаточно сходять з історичної арени), велика родина Рославців виявляється побудованою на міцному фундаменті: це взаємна повага, дружба й любов. Такі підвалини витримують усі пригоди, конфлікти й кумедні ситуації. І хоча читачі розуміють, що за лічені місяці вітер історії розвіє цю родину, немає сумнівів: ті її представники, які порятуються, збережуть і світлий спогад, і конструктивний досвід.
   А завершить цей огляд наша сучасниця, яку зазвичай геть не асоціюють із сімейними цінностями, – Оксана Забужко. А проте її головний на сьогодні роман, родинна сага «Музей покинутих секретів», чимало говорить на цю тему.

  Адже героїня, журналістка Дарина Гощинська, особисте життя якої довго було вкрай заплутане й не занадто втішне, таки, здається, створює з коханим Адріяном сім’ю, яку можна спробувати назвати гармонійною. І яка ґрунтується не на миттєвій пристрасті (хоч і не без цього) чи матеріальних розрахунках, а на взаємоповазі, дружбі й любові.



Немає коментарів:

Дописати коментар