Доля, виспівана в квітах

   Колектив бібліотеки пропонує своїм читачам пригадати славетну постать української художниці Катерини Білокур. 7 грудня виповнюється 120 років від дня її народження.

  Столицею Катерини Білокур Олесь Гончар назвав Богданівку, – село Київської області, поблизу Яготина, де і народилася 7 грудня 1900 року мисткиня. Звивисті вулички зберігають пам’ять про Катерину Білокур. А в невеликому будинку, де все життя прожила художниця – музей.

  Богом дана місцевина була позначена для майбутньої художниці великими випробуваннями. Безрадісні дитячі і дівочі роки: навчання самотужки письму і читанню, безпросвітна господарська робота в одноосібному господарстві. І рідкі години малювання...

  У віці 6—7 років Катя навчилася читати. На сімейній раді було вирішено  не віддавати дівчину до школи, щоб зекономити на одязі та взутті. Малювати почала з ранніх років, однак батьки не схвалювали це заняття і забороняли ним займатися. Коли дівчинка почала малювати – точно ніхто не пам’ятає. Та й були це наївні дитячі ескізи, намальовані вуглиною на клаптиках полотна.    

  “Приблизно років у 6 я розмалювала фігурками коней весь шкільний зошит молодшого брата Грицька. – Ах ти, поганка! – кричав батько. Зошит розірвали на шматки. Відтоді мені не давали ні папір, ні олівці”, –  йдеться у спогадах художниці. Але в 14 років дівчину знову спіймали за таким безглуздим, як вважали у селі, заняттям. Вжили заходів: різки та найсуворіша заборона малювати. “Одержима”, – говорили про Катерину і односельці.

  Жага отримати художню освіту не покидала Катерину. Дізнавшись із газети, що Київський театральний технікум набирає студентів – вирішила знову ризикнути після того, як її не прийняли в миргородський. Але в Театральному технікумі розмова почалася з питання про закінчення школи. На цьому, як і в Миргородському технікумі, все й закінчилося. Документа не було… Знову розчарування і душевний біль. Відчай проник у душу так глибоко, що в листопадову холоднечу вирішила… топитися, внаслідок чого застудила ноги. На щастя, обійшлося... Перемогло бажання жити і довести всім, що вона здатна на щось більш значуще, ніж поратися на городі! Після цієї спроби батько з прокльонами згоджується на заняття доньки малюванням.

  У 1934 році Катерина Білокур створює “Берізку” – одну з перших картин, які принесли їй всесвітню популярність. Через рік з’являються “Квіти за тином” – інший прославлений шедевр. 

  Так, за роботою в городі, по дому та в малюванні минають роки…

  Природа стала для неї вчителем, а квіти – головними мотивами полотен. “Квіти, як і люди – живі, у них є душа!”, – говорила видатна українська художниця. Вони, немов на одному диханні, лягали на полотно яскравим вибухом.

  Навесні 1940 року Катерина чує по радіо пісню «Чи я в лузі не калина була» у виконанні Оксани Петрусенко. Звертається до співачки з листом, заадресувавши його: «Київ, академічний театр, Оксані Петрусенко». До листа додає малюнок калини на шматкові полотна. Малюнок вразив співачку. Порадившись із друзями — Василем Касіяном і Павлом Тичиною — вона звертається у Центр народної творчості, після чого до обласного центру надходить розпорядження знайти Катерину Білокур і поцікавитися її роботами. Богданівку відвідує Володимир Хитько, що очолював тоді художньо-методичну раду обласного Будинку народної творчості. Декілька картин він показує у Полтаві художнику Матвієві Донцову. 

  У 1940 році в Полтавському будинку народної творчості відкривається персональна виставка художниці-самоучки з Богданівки, яка на той час складалася лише з 11 картин. Виставка мала величезний успіх. Художницю преміюють поїздкою до Москви. У супроводі Володимира Хитька вона відвідує Третьяковську галерею, Пушкінський музей. У 1949 році — Катерина Білокур стає членом Спілки художників України. Була нагороджена орденом Знак Пошани, одержала звання Заслуженого діяча мистецтв України, а у 1956 — одержує звання Народного художника України. Твори Катерини Білокур регулярно експонувалися на виставках у Полтаві, Києві, Москві та інших містах.

  Три картини Білокур — «Цар-Колос», «Берізка» і «Колгоспне поле» були включені до експозиції радянського мистецтва на Міжнародній виставці в Парижі (1954). Тут їх бачить Пабло Пікассо. Весь світ облітають його слова: «Якби ми мали художницю такого рівня майстерності, то змусили б заговорити про неї цілий світ!».

  Здебільшого Катерина Білокур малювала квіти. Нерідко в одній картині поєднувала весняні й осінні — така картина і створювалася з весни до осені. 6 жоржин на картині «Колгоспне поле» малювала три тижні.

  Кожна квіточка, гілочка, ягідка в рослинному світі художниці любовно, ретельно виписані, виділені, обведені світлим обідком, виписані навіть прожилки пелюсток. На всіх її полотнах квіти випромінюють світло.

  Окрім квітів художниця малювала пейзажі та портрети.

  Улюбленими фарбами Білокур були ультрамарин і синій кобальт. Найвдаліші та чисельніші картини написані саме на синьому тлі. Спочатку Катерина Василівна писала саморобними фарбами з калини, бузини, цибулі. Надалі вона перейшла на ґрунтоване полотно і олійні фарби. У якості розріджувача їй служила лляна олія — і тут рослинне походження.

  Катерина Білокур сама робила пензлі з коров'ячої вовни, шерсті котів, вишневих гілочок і жерсті від консервних банок. Саморобний пензлик був настільки тоненьким, що, нагадував голку. Катерина Василівна, послідовністю роботи споріднюється не з професіоналами, а, радше, з українськими вишивальницями рушників, які, одна за одною, вишивають квітку за квіткою.

  Майстриня покинула світ 10 червня 1961 року. Мало пожила художниця, але твори її стали надбанням світової культури.

  Катерина Білокур зуміла сягнути вершин успіху і прославити українське мистецтво на цілий світ. Їй довелося пережити осуд і нерозуміння односельців, які вбачали в її заняттях живописом спробу ухилитися від роботи. Вона зустріла нерозуміння батьків, що вважали її малювання безглуздим, і все-таки, подолавши ці такі непрості в сільському житті перешкоди, вона самотужки, крок за кроком відкривала для себе таємниці живопису. Не маючи коштів на фарби й пензлі, готувала їх сама з рослин та щетини, не маючи спеціальної художньої освіти, альбомів та книжок, навчалася у природи.

  Її полотна експонуються на міжнародних виставках, репродукції розходяться тисячними тиражами. А в селі Богданівка двері відчинила меморіальна садиба видатної українки. Тут побували відвідувачі майже з 40 країн світу. У Києві є вулиця, що названа її ім'ям, а нинішні майстри пензля мають можливість виборювати премію імені Катерини Білокур.

  І сьогодні, щоб побачити полотна художниці, в Україну приїжджають люди з усього світу.