Для української культури це відкриття стало не просто знаковою, а і революційною подією, яку назвали «святом української інтелігенції».
Колектив бібліотеки-філії № 3 у своєму дописі має на меті розповісти про те, з якими здобутками та з якими перепонами втілювали всенародну ініціативу.
Ідея спорудити пам’ятник творцю "Енеїди» в його рідній Полтаві визрівала задовго до 1903 року. Вона стала не лише проявом данини класику, а й ілюстрацією громадянської зрілості тогочасного суспільства.
Ще у 1898 році видатні письменники відгукнулися на 100-річчя першої публікації "Енеїди", підкреслюючи, що Україна завжди віддаватиме щедру данину безмежної дяки Котляревському, людині, що стояла біля витоків відродження новітньої культури рідного народу. Але лише через п’ять років, ранньої осені 1903-го, відбулося так довго очікуване свято в Полтаві, що залишило воістину помітний слід в нашій історії.
На пам’ятник було зібрано 12 тисяч карбованців. Кошти пожертвували близько 7 тисяч осіб, з яких 4 тисячі – селяни Полтавської губернії, чудово розуміючи, хто такий Котляревський і яка мова їх рідна.
Довгоочікуваного дня, 30 серпня 1903 року, в рамках урочистостей відслужили панахиду на могилі письменника та молебень біля новоствореного пам’ятника. Участь у його відкритті, яке стало святом загальноукраїнським і навіть більше, взяли найвідоміші представники тогочасної інтелігенції з різних куточків України. В Полтаву тоді прибули до 70 самих лише письменників і професорів. Особливою гостею стала 111-річна Варвара Лелечиха, яка в молодості була служницею в домі Котляревського і мала про нього найтепліші спогади. У святковий для української культури день, після зняття покривала з монумента, до пам’ятника поклали більше тридцяти вінків, серед них були й срібні.
В освітньому будинку імені М.Гоголя урочистості продовжились у формі зустрічі учасників. Напередодні відкриття пам’ятника прозвучала категорична урядова заборона виступати українською мовою. Та не так сталося, як гадалося: справжні українці втратили терпіння, а міський голова – свідомість.
З приводу “мовної настанови” помітно хвилювався міський голова Віктор Трегубов. Основну доповідь на російській виголосив філолог, історик Іван Стешенко. Слідом коротке привітання вийшла мовити Олена Пчілка. Попри заборону, з її уст зазвучала українська! У відповідь Олексій Трегубов зробив матері Лесі Українки зауваження і їй довелося продовжити російською… Ситуація знову загострилася, коли почав виступати Михайло Коцюбинський – знову українською! Трегубов нетерпляче неодноразово переривав його. Актрису Ольгу Андрієвську міський голова взагалі спинив у грубій формі, а інших застеріг, що “малоросійська” мова більше на зустрічі не звучатиме. Зал гудів усе гучніше. Харківський делегат Микола Міхновський зауважив, що теж підготував доповідь на українській. Але почув категоричне “ні” у відповідь на бажання її озвучити. Міхновський та інші присутні почали підніматися, діставали з тек вітальні адреси та головуючому кидали на стіл порожні теки. Люди лишали зал сотнями, доки він не спорожнів. Трегубов знепритомнів…
Сама ж заборона українського слова на святі Котляревського «зробила велику прислугу розвиткові національної свідомості серед українців. Вона скріпила боротьбу за права своєї мови, що її вперто і послідовно вели кращі одиниці серед української суспільності пером», показала, наскільки важлива мова та як важливо не здаватися й не відступати від своїх принципів.
31 серпня в святковому залі, який прибрали рушниками, квітами й хустками, влаштували загальнодоступний літературно-музичний захід: читання біографії І.Котляревського, виставу за мотивами його драматичних творів. Під керівництвом Миколи Лисенка виступив київсько-полтавський хор, виконавши кантату “На вічну пам’ять Котляревському”. Михайло Старицький читав поезії рідною мовою. Звучали й інші виступи.
Цього ж дня у місцевому ресторані організували обід для почесних гостей, сценарій якого за мотивами “Енеїди” написав Панас Мирний. З нагоди святкувань у губернському земстві більше 30 відомих художників відкрили виставку на кілька сотень робіт. У ці дні Полтава жила особливим життям, магазини не діяли, зате на вулицях продавали книги класика, його біографію і навіть парфуми “Наталка Полтавка”. Про ці події активно писала преса. А найкращі фото з них залишив по собі фотохудожник Михайло Фріденталь.
Дмитро Дорошенко згадував: "…Такого підйому духа, такого одушевлення, я не пережив навіть в момент відродження української державності. П'ять днів полтавських свят показали всім, хто був на них присутній, що ми - не купка якихось колоністів на рідній землі, які живуть відокремленими гуртками, а що ми є громадянство, що нас є цілі тисячі, що у нас усіх б'ється в грудях одне серце, що всі ми одушевлені однією думкою, однією ідеєю, не вважаючи на всі кордони, яким нас переділили чужі держави. Полтавські дні звістували, що вже наступає справжнє національне відродження".
Урочистості 1903 року справили величезне враження не лише на їхніх безпосередніх учасників, а також і на мешканців рідного міста. Багатьом людям вперше розкрили очі на український рух, так що потім з’явилося багато
дуже активних українських діячів, що свою національну свідомість датували
від свята Котляревського. Публічні виступи відомих діячів значно розбудили свідомість в широких масах як міських, так і селянських, що виразно помічалося з попиту на українську книжку, який після ювілею Котляревського значно зріс. Зусиллями науковців було продовжено започатковану у Полтаві 1903 р. традицію загальнонаціонального відзначення знакових подій вітчизняної історії.
Немає коментарів:
Дописати коментар