Герої своєї країни, у чужій війні

  15 лютого 1989 року останній радянський солдат перетнув Хайратонський міст через Аму-Дар’ю і назавжди покінчив з неоголошеною війною в Афганістані.

  25 грудня 1979 року, коли християни в усьому світі відзначали Різдво, розпочалося вторгнення СРСР в Афганістан, яке Кремль назвав «введенням обмеженого контингенту радянських військ у ДРА на підтримку дружнього афганського народу».

  Військове угруповання СРСР виявилося втягнутим у громадянську війну.

  Між армією уряду ДРА, який очолив ставленик СРСР Кармаль, і озброєною опозицією – моджахедами («душмани») розгорілася боротьба за контроль над Афганістаном.

  Участь громадян Радянського Союзу у війні в Афганістані замовчувалася комуністичною владою. Про це відкрито ніде не говорили, але приховати загибель солдатів строкової служби у далекій країні було неможливо. На похорони молодих хлопців, яких привозили на батьківщину у запаяних цинкових трунах, приходило дуже багато людей.

  За етнічним походженням, із «обмеженого контингенту радянських військ» в Афганістані найбільше загинуло росіян, українців та узбеків.

  Багато «афганців» померли через деякий час від ускладнень після поранень і контузій, багато страждало від ПТСР та депресій.

  В грудні мине 42 роки відтоді, як радянські війська увійшли до Афганістану. У лютому відзначимо 32-гу річницю виведення військ обмеженого контингенту із Афганістану.

  Ті, кому вдалося повернутися після «служби в Афганістані» додому, хоч і підписували документи «про нерозголошення», однак з часом почали розповідати де вони були і що там довелося пережити. У народі їх назвали «афганцями», а радянська влада – «воїнами-інтернаціоналістами». 

  Вони залишилися живими, щоб прожити життя і за того хлопця, що загинув, для продовження роду, для того, щоб бути корисними суспільству. Вони живуть посеред нас, і хвала Господу Богу, що Він дав їм право жити, пам’ятати тих, хто не повернувся до рідного дому і нести правду про Афганістан.