Його ще за життя називали "характерником" та "Нестором Запорожжя". Вченому вдалося змінити погляди цілого покоління українців на власну історію і повернути героїчні сторінки козацтва в пам`ять народу.
6 листопада виповнюється 165 років від дня народження козацького літописця Дмитра Яворницького. Колектив бібліотеки пропонує перегорнути сторінки його біографії та познайомитися з цікавою художньою книгою про відомого історика та археолога.
Народився Яворницький 6 листопада (25 жовтня) 1855 року в с. Сонцівка на Слобожанщині в родині дяка Івана Якимовича та селянки Ганни Матвіївни. Родина була бідна, хоча коріння мала шляхетне. З твору Миколи Гоголя "Тарас Бульба", прочитаного батьком, 6-річний Дмитро вперше почув про козаків, "став жити і марити ними".
Початкову освіту він отримав вдома. А з дванадцяти років став навчатися у повітовому училищі в Харкові. Саме там стався цікавий випадок з його прізвищем: замість "Яворницький" його записали "Еварницький", хоча вчений пізніше написав, що "Дід і батько мій писались Яворницький, а у школі якийсь дурінь причепив букву "Е". Відтоді майже п’ятдесят років вчений підписувався неправильним прізвищем і остаточно змінив його тільки після 1918 р. 
Успішно закінчивши училище, за наполяганням батьків хлопець поступив до Харківського духовного училища. Але зрозумів, що це не його покликання… Дмитра продовжувала вабити історія.
У 1877 р., не довчившись рік у семінарії, він поступив до Харківського університету на історико-філологічний факультет. Одразу визначився з темою дослідження: "Історія козацтва" і почав збирати матеріали, та не тільки в архівах, але й проводив краєзнавчі, етнографічні та фольклорні експедиції, археологічні дослідження. По закінченню університету, його, як винятково обдарованого студента, залишили позаштатним стипендіатом для підготовки до професорського звання.
В цей час Дмитро Яворницький, крім того, що багато пише статей, починає читати в Харкові та інших містах України та Росії авторські лекції про козацтво, які користувались величезним попитом. Але обрана ним тема була на той час майже заборонена. Спочатку його попередили в університеті: "Ваші запорожці нам не потрібні. Пишіть про Фінляндію", а потім, коли він відмовився змінити тему, звільнили, звинувативши у політичній неблагонадійності, сепаратизмі та українофільстві. Молодий вчений це важко переживав, захворів на запалення мозку і, не маючи і 30-ти років, сильно посивів. Не підтримала і покинула вченого дружина Варвара Кокіна, з якою він прожив лише близько двох років. Друзі радили залишити Харків і Україну. Це, хоча і з важкою душею і сумнівами, Яворницький і зробив, переїхавши до тодішньої столиці.
Незважаючи на складність життя в Петербурзі (працював у декількох приватних навчальних закладах, давав уроки, співав у капелі), продовжував вивчати Запорожжя і швидко став відомим як єдиний на той час історик запорозького козацтва. Саме в петербурзький період, розкрився талант Яворницького-історика: вийшли друком 56 статей і 7 монографій: "Запорожье в остатках старины и преданиях народа" (1888), (1889), "Вольности запорожских козаков" (1890), 1-й том трьохтомної монографії "История запорожских козаков" (1892) та інші. 
Патріотичні українофільські погляди, захоплююче пропагування історії козацтва і в столиці викликали обвинувачення з боку імперської влади у "неблагонадійності". За вченим був встановлений нагляд поліції, відбувся обшук, а потім і звільнення "за тенденциозное проявление в лекциях антипатии к московской истории и правительству и пристрастие к истории Малороссии".
Знов Дмитро Іванович був змушений переїжджати. Роботу подалі від престолу чиновником з особливих доручень при туркестанському генерал-губернаторі з контрактом на три роки вченому підшукали впливові друзі. Це вимушене відрядження сам Дмитро Яворницький вважав засланням, але цей період виявилося вельми корисним для його наукової роботи. Вчений продовжував вивчення улюбленого козацтва, а також поринув у дослідження і збирання старожитностей краю, став одним з ініціаторів створення краєзнавчого музею в Самарканді (1896 р.).
Деякий час після повернення із Смарканду вчений працював при Варшавській казенній палаті, скалав 4 магістерських іспити на історико-філологічному факультеті Варшавського університету.
Наприкінці 1896 р. Яворницький влаштувався приват-доцентом на історико-філологічному факультеті Московського університету. Саме в цій період проявився яскраво його талант педагога та лектора: його лекції приваблювали молодь, збираючи до півтораста слухачів.
Але сформована репутація вільнодумця заважали довгий час захистити магістерську дисертацію. Провідні університети відмовляли навіть брати тему про козацтво на розгляд. Нарешті, захист відбувся в 1901 році на історико-філологічному факультеті Казанського університету.
Викладацька робота, активна громадська діяльність, лекторство по всій Російській імперії, десятки надрукованих книг – все це сформували великий авторитет вченого, вже в цей час його почали називати "Батьком запорозьких козаків" та "Козацьким Батьком".
Мрія повернутися на Україну здійснилась у 1902 році, коли вченого запросили до Катеринослава на посаду директора новоствореного історико-краєзнавчого музею імені О. Поля.
Вчений понад тридцять років очолював музей, за цей час була сформовані його фонди, музей став одним з найбагатших в Україні, зберігаючи більше 80 тисяч експонатів. Особливість музею була ще і в тому, що вчений створив його саме козацьким з великою етнографічною колекцією, яка було розподілена на 16 відділів.
З ім’ям Дмитра Івановича пов’язане заснування у 1918 році першого університету в Катеринославі. Яворницький став одним з перших професорів новоствореного університету на кафедрі історії України.
У 1924 р. він був обраний членом-кореспондентом Української Академії наук, а у 1929 р. став її дійсним членом.
Але водночас для тоталітарної системи він був небезпечною постаттю, і як людина попередньої епохи, і як яскравий українофіл, він перебував на обліку в ГПУ як соціально небезпечний елемент.
З середини 1920-х років за Яворницьким було встановлено нагляд, не обійшлось і без доносів, оскільки сам вчений, який відрізнявся все життя волелюбством, не боявся підтримувати тих, хто зазнав утисків, заступався, надавав роботу в музеї, залучав до Дніпробудівської археологічної експедиції.
В 1933 році каральна система дісталася і постаті історика. За доносом одного зі співробітників Дмитра Івановича Яворницького в образливий спосіб викинули за стіни музею, обвинувативши в "буржуазному націоналізмі", а керований ним музей був оголошений "кублом націоналістичної контрреволюційної пропаганди". Одночасно професора Яворницького звільнили і з університету.
В будинку вченого були обшуки, декілька денний допит закінчився хворобою, що тривала майже півроку і за словами самого Яворницького він "був на волосинку од смерті". На щастя старенького не заарештували, і, навіть, повернули йому через 10 місяців академічну пенсію. Але це була не остання справа проти Дмитра Івановича. У 1937 р. в Україні було сфабриковану чергову. Однак, самого історика знов не заарештували. Дослідники висувають різні причини цього: похилий вік Дмитра Яворницького, його науковий авторитет, заступництво високих посадовців.
Останні роки життя Дмитро Іванович сам оцінював "на три з мінусом", але незважаючи на вкрай слабке здоров`я та моральне спустошення, нагляд НКВД, він продовжував наукову діяльність. В ці часи були написані вченим цікаві спогади про Миколу Костомарова, Іллю Рєпіна, Льва Толстого, Василя Тарновського, статті: "Шевченко і Рєпін" та "І. Ю. Рєпін про Т. Г. Шевченка", а також праця "История города Екатеринослава". Жодна з цих робіт за життя академіка не була надрукована.
5 серпня 1940 р., на 85-му році життя його не стало. Поховали, як і заповів Яворницький, під мелодію гопака, але не як заповідав - біля улюбленого свого дітища – музею, а на місцевому кладовищі. За спогадами сучасників, площа перед його особистим будинком на площі Шевченка, була заповнена тими, хто прийшов провести легендарного чоловіка в останню путь. Влада, що своїм цькуванням отруїла остання роки життя вченого, зробила вигляд, що репресій не було. Указом Президії Верховної Ради УРСР "Про увічнення пам’яті академіка Д.І. Яворницького" від 11 жовтня 1940 р. його ім’я було надане Дніпропетровському історичному музею.
Заповіт історика поховати його біля стін музею був виконаний лише у 1961 р., коли було зроблено перепоховання. Це, знову таки, було ініційовано небайдужою громадськістю, яка вмовила владу не дати зникнути могилі "Козацького Батька", оскільки кладовище, де було поховано Дмитра Івановича розрівнювалось під парк.
І тільки у 1995 р., з нагоди 140-річчя від дня народження академіка на його могилі було встановлено пам`ятник, споруджений за народний кошт (скульптор – В. Наконечний, архітектор – В. Мірошниченко). 
Ім`я Дмитра Яворницького увічнено в топонімах багатьох обласних центрів України: Львова, Острога, Хмельницького, Херсону, Запоріжжя, а також десятків міст обласного підпорядкування.
В 2016 році центральний проспект міста Дніпра було перейменовано на проспект Дмитра Яворницького, що є абсолютно невипадковим навіть з точки зору на те, що значна кількість архітектурних споруд на проспекті пов`язана з ім՚ям видатного вченого, і там знаходиться місце його довічного спочинку. 
Для всіх тих, кого зацікавила постать Дмитра Яворницького бібліотека-філіал № 3 пропонує цікаву художню книгу про нього і не тільки... Автори книги «Справа Сивого» відомі сучасні письменники Брати Капранови. Жанр свого твору вони визначають як «антидетектив» і не просто, а «історичний, романтичний антидетектив». Романтичний - бо головними силовими лініями сюжету є кохання та старовинні міфи. А історичний - бо за цікавою та заплутаною інтригою читач зможе побачити широку панораму історії степової України, Катеринослава-Дніпра, а також величну постать Дмитра Івановича Яворницького. Ну і, звісно, книжка базується на реальних подіях, так що шалене кохання, батькове прокляття, нерівний шлюб, закляті скарби - усе це не вигадка, а стара правда, підтверджена документами.
Немає коментарів:
Дописати коментар